Застосування строків позовної давності при вирішенні господарських спорів

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у ч. 1 ст. 1 ЦКУ, та у господарських відносинах (ст. 3 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 223 ГКУ при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦКУ, якщо інші строки не встановлені цим Кодексом. Отже, до майново-господарських зобов’язань (а саме до цивільно-правових зобов’язань, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь іншої сторони або утриматися від певної дії) має застосовуватися позовна давність, строки якої визначені ЦКУ.

Відповідно до ст. 2 ЦКУ учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Цивільно-правовими відносинами в розумінні ст. 1 ЦКУ є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, якщо відносини, які виникають між юридичними або фізичними особами з одного боку і державними та іншими органами з іншого, мають цивільно-правовий або господарсько-правовий характер і ці органи виступають на рівних засадах з іншими учасниками відповідних відносин (наприклад, у зв»язку з виконанням цивільно-правових чи господарсько-правових договорів, відшкодуванням матеріальної або моральної шкоди, набуттям чи збереженням майна без достатньої правової підстави тощо), то у вирішенні відповідних спорів також застосовується позовна давність – загальна або спеціальна залежно від змісту позовних вимог.

Початок перебігу позовної давності визначається за правилами ст. 261 ЦКУ, яка говорить, що строк позовної давності починає спливати з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Якщо у передбачених законом випадках із позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання причин пропущення позовної давності поважними може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

У зобов»язальних правовідносинах, коли визначено строк виконання зобов»язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов»язання мало бути виконане.

Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов»язань, що з нього виникають (наприклад, у зв»язку з поетапним виконанням робіт або розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов»язаними із простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

За зобов»язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред»явити вимогу про виконання зобов»язання (абз. 2 ч. 5 ст. 261 ЦКУ), тобто після закінчення: або передбаченого ч. 2 ст. 530 ЦКУ семиденного строку від дня пред»явлення вимоги; або передбаченого іншим актом цивільного законодавства чи договором іншого пільгового строку, в який боржник має виконати зобов»язання. Виняток із цього правила становлять випадки, коли із закону або договору випливає обов»язок негайного виконання зобов»язання: у цьому разі перебіг позовної давності починається від дня пред»явлення вимоги кредитором.

Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за угодою сторін, тому, зокрема, умови договору, за якими сторони встановили, що така давність обчислюється не з моменту прострочення платежу, а з іншої дати, що визначається шляхом зворотного відрахування шести місяців від дати пред»явлення вимоги, суперечать вимогам закону і не застосовуються господарським судом.

Слід також звернути увагу на системні зміни в підходах господарських судів до застосування строків позовної давності. Із роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішені господарських спорів (зі змінами та доповненнями)» від 16.05.1993 р. випливає, що суд застосовує строк позовної давності незалежно від того, чи мало місце порушення права особи, яка звертається до суду. Тепер же з урахуванням вимог ст. 261 ЦКУ позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, господарський суд має з»ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовить у позові у зв»язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Таким чином, практика господарських судів стала ближчою до практики судів загальної юрисдикції, які застосовували позовну давність, лише якщо права особи було порушено, а строк позовної давності вже сплив і відповідно до п. 4 ст. 267 ЦКУ відповідну заяву було подано до моменту винесення рішення у справі. У зміні підходів, на думку автора, є логіка: якщо не було виявлено порушення права особи, яка звертається до суду, то відповідно до ст. 261 ЦКУ немає від чого відліковувати початок перебігу строку позовної давності. Але, якщо, наприклад, позовні вимоги заявляються покупцем до підприємства-продавця вже після спливу трьох років з моменту поставки товару, господарський суд мав би за наявності відповідної заяви сторони продавця в будь-якому разі застосувати строк позовної давності. Адже незалежно від того, чи буде встановлене порушення прав позивача-покупця, строк позовної давності вже сплив, а право сторони у спорі заявити про застосування строків позовної давності має бути реалізоване.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. Але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦКУ позивач має право отримати судовий захист у разі визнання причин пропуску строку позовної давності поважними.

Питання про поважність цих причин, тобто про наявність обставин, які з об»єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних. Для фізичної особи – підприємця такими обставинами можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (у тому числі з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі в такому процесі іншої особи. Відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах.

Закон не визначає, з чиєї ініціативи господарський суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема від прокурора, який не є стороною у справі.

Відповідно до п. 3 ст. 267 ЦКУ позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення.

Суди апеляційної інстанції можуть приймати заяви про сплив позовної давності, якщо сторона у спорі довела неможливість подання відповідної заяви до суду першої інстанції, зокрема якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом.

Вказану заяву може бути зроблено і в процесі нового розгляду справи, який здійснюється після скасування судового рішення за результатами його касаційного перегляду.

Господарські суди при розгляді заяв про застосування строків позовної давності, які зроблені будь-якою іншою особою (зокрема, третіми особами), крім сторони у спорі, виходять із того, що такі заяви не є підставою для застосування судом позовної давності. Зокрема, ч. 4 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами сторони (за певними винятками). При цьому права сторони, визначені, зокрема, ст. 22 та іншими нормами цього Кодексу, є саме процесуальними, тоді як згаданий припис ст. 267 ЦКУ є нормою матеріального права і не може розумітися як можливість застосування господарським судом позовної давності за заявами третіх осіб.

На думку автора статті, такий підхід є хибним. Відповідно до ст. 27 ГПКУ треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їхні права або обов»язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій із підготовки справи до розгляду або під час розгляду справи встановлює, що його рішення може вплинути на права й обов»язки осіб, які не є стороною у справі, він залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Таким чином, фактично треті особи, що не заявляють самостійних вимог, у процесуальному плані прирівнюються до однієї зі сторін у спорі – позивача або відповідача. Тому господарський суд має приймати заяви про застосування позовної давності від зазначених осіб.

Згідно зі ст. 24 ГПКУ господарський суд за наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за ним, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. У цьому разі господарські суди не беруть до уваги заяву про застосування строків позовної давності, яка зроблена неналежним відповідачем, а належний відповідач може реалізувати своє право, передбачене ст. 267 ЦКУ.

Чинне українське законодавство не визначає, у якій формі має бути зроблена така заява: шляхом усного клопотання в судовому засіданні, у відзиві на позовну заяву або шляхом складення окремого процесуального документа. Також відсутні конкретні вимоги стосовно пояснення стороною, про який строк позовної давності йдеться – загальний чи спеціальний. На практиці господарські суди самі вирішують, який строк застосувати.

Коли автор цієї статті робив відповідну заяву про сплив загального строку позовної давності, суд зазначав у рішенні про сплив спеціального строку позовної давності, хоча фактичні обставини справи дозволяли застосувати як загальний, трирічний, так і спеціальний, річний строк позовної давності стосовно недоліків проданого товару. Тобто, як свідчить практика господарських судів, вони самі вирішують, що застосувати, не прислухаючись до думки сторони у спорі, – головне, що сторона зробила відповідну заяву.

Цікаві протиріччя закладені ЦКУ та ГКУ при застосуванні спеціальних строків позовної давності. Так, п. 2 ст. 258 ЦКУ говорить, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог у зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681 цього Кодексу) і обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених ст. 680 цього Кодексу, а якщо на товар встановлено гарантійний строк (строк придатності) – від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку придатності). При цьому п. 8 ст. 269 ГКУ передбачає, що позови, які випливають із поставки товарів неналежної якості, можуть бути пред»явлені протягом шести місяців із дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.

Різниця між договором поставки та купівлі-продажу полягає в такому: відповідно до ст. 655 ЦКУ за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов»язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов»язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму, а за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов»язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов»язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов»язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Тобто за договорами купівлі-продажу здійснюється продаж товарів для особистого (сімейного) використання, а за договорами поставки продаж здійснюється для використання товару в подальшій підприємницькій діяльності.

На практиці підприємства дуже часто укладають договори, які визначаються сторонами і як договори купівлі-продажу, і як договори поставки, хоча здебільшого товар, що купується (постачається), є товаром для здійснення господарської діяльності (наприклад, машини та устаткування, прилади тощо). Тому сторона в господарському спорі має всі правові підстави посилатися на п. 8 ст. 269 ГКУ і просити господарський суд застосувати стосовно недоліків проданого (поставленого) товару шестимісячний строк давності, а не річний, як передбачено ст. 258 ЦКУ.

Згідно зі ст. 264 ЦКУ перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов»язку. Позовна давність переривається в разі пред»явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново, а час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Таким чином, перебіг строку позовної давності переривається лише стосовно тих вимог, які були предметом розгляду в господарському процесі. Стосовно вимог, які не були охоплені позовом у господарському суді, строк позовної давності продовжує спливати.

Наприклад, підприємство-покупець подало до продавця позов стосовно невідповідності асортименту та номенклатури проданого товару через рік із моменту поставки, а через три з половиною роки з моменту поставки товару подало до продавця позов стосовно недоліків проданого товару. При цьому в момент подання до господарського суду першого позову строк позовної давності стосовно вимог про невідповідність асортименту та номенклатури товару переривається, а стосовно недоліків проданого товару – ні. Тому продавець має всі підстави у другому судовому процесі подати заяву про застосування строків позовної давності та можливість виграти справу.

При дослідженні обставин, пов»язаних із вчиненням зобов»язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов»язку (ч. 1 ст. 264 ЦКУ), господарські суди у кожному випадку встановлюють, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов»язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати:

· визнання пред»явленої претензії;

· письмове прохання відстрочити сплату боргу;

· підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом із кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір;

· письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу;

При цьому, якщо виконання зобов»язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій із виконання зобов»язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише якщо такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах із кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Бездіяльність боржника (наприклад, неоспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій.

Визнання боржником основного боргу, у тому числі його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а також вимог щодо відшкодування збитків і не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Визнання боржником свого боргу після спливу позовної давності не свідчить про переривання перебігу такої давності.


Источник