Киянин, який годував цукром всю Росію

Сучасний київський бізнес переживає не найкращі часи. Аби втриматися на плаву, підприємцям потрібно шукати нові ринки збуту продукції, орієнтуватися у непростій економічній ситуації. А як це було, скажімо, сто років тому? Аби дати відповідь на це запитання, «Хрещатик» спільно з Музеєм історії міста Києва започатковує нову рубрику, де ми розкажемо читачам про тогочасних бізнесменів Києва. З плином часу ці визначні особистості були незаслужено забутими, хоча саме завдяки їм у місті з’явилися нові будинки, трамвайне сполучення, водопровід, мости і цілі вулиці. Частина з цих об’єктів слугують нам і донині.

Особливої уваги заслуговує постать київського купця 1-ї гільдії Мойсея Борисовича Гальперіна – лідера цукрової промисловості Південно-Західного краю. Пан Гальперін був головним акціонером і керівником акціонерних підприємств восьми цукрових заводів – два з них надсучасних (в ті часи) з виробництва рафінаду.

Цікаво, що деякі з цих підприємств були побудовані коштом Гальперіна, а інші він значно розширив і переобладнав, завдяки чому їхня потужність збільшилась в десять разів. Головний і запасний капітали цих підприємств становили 20 млн руб. Усі заводи були обладнані відповідно до вимог передової на той час техніки, укомплектовані новітніми машинами, удосконаленими апаратами та приладами, освітлювалися електрикою.

Заводи щорічно переробляли близько 3,5 млн берківців цукрового буряка з власної землі (1 берківець = 10 пудів = 163,8 кг). А добова переробка становила 33 тисячі дванадцятипудових берківців буряка. Два рафінадних заводи переробляли за добу 16,5 тисячі пудів. Продуктивність цих двох підприємств була надзвичайною, адже вона становила 8% всього цукру-рафінаду, що вироблявся на той час в Росії. До речі, кількість робітників під час виробництва на заводах сягала 4000 чоловік.

Мойсей Гальперін вправно вів свій непростий бізнес, він спрямовував усі зусилля на пошук нових шляхів здешевлення продукту за рахунок збільшення його виробництва та відкриття нових ринків збуту. Для реалізації рафінаду та цукру-піску відкривав контори й агентства не лише в усіх великих містах Росії, а й у Персії, Бухарі та Туркестанському краї. Крім того, Гальперін залишався одним з найбільших експортерів цукру-піску до Західної Європи, Норвегії, Фінляндії.

Поєднуючи діяльність промисловця, Мойсей Гальперін водночас був членом облікового комітету Санкт-Петербурзького міжнародного банку, Обліково-позичкового банку, членом ради Київського товариства взаємного кредиту, виборним біржового комітету. Щодо благодійності, то пан Гальперін довгі роки опікувався справами київської Фундуклеївської жіночої гімназії, пансіону графині Левашової та 2-го комерційного училища. Протягом кількох років Мойсей Борисович був віце-головою представництва з єврейського благодійництва при київській міській управі, головою Товариства надання медичної допомоги на дому, почесним попечителем Єврейської лікарні (нині – Київська обласна лікарня).

У Києві сімейство Гальперіних мешкало в мальовничому особняку на вул. Олександрівській, 19/2 (нині – Грушевського, 18/2), в тому ж будинку розміщувались контори та правління цукрових заводів. Двохповерховий особняк був зведений на замовлення купця у 1899 році за проектом академіка архітектури Володимира Ніколаєва.

Подружжя Гальперіних виростило п’ятьох дітей (дві доньки та три сини). Вони разом зі своїми родинами деякий час жили у батьківському особняку. Сини та зяті промисловця були членами правлінь цукрових заводів, тож поступово цукровий бізнес став сімейним. До речі, дружина Гальперіна – Софія Іонівна – походила з родини відомих київських цукропромисловців Зайцевих. У 1908 році дітьми Гальперіна було засновано товариство «Київський сирітський будинок імені комерції радника М. Б. Гальперіна і С. І. Гальперіної», сума пожертви засновниками становила 40000 рублів.

Цукровий бізнес Гальперіних процвітав аж до революції. У 1918 році особняк сімейства (як і багато інших у Києві) було націоналізовано і передано під розміщення різних установ. Нині в особняку промисловця знаходяться постійні комісії Верховної ради України.


Источник